Аля Бузок
Сонячний зайчик
Сонце стояло високо в небі. Тепле літнє проміння пестило землю, квіти, вже не кажучи про зелену траву, кучеряві сади та серйозні декоративні дерева.
Сонячний Зайчик зістрибнув з сонячного промінця і помчався вперед бавитись на лужку. Кожній квіточці, яка зустрічалася на його шляху, він заглядав у вічі, щоб привітатися з нею..
Ховаючись в пишну траву, мов у перину, йому зовсім не хотілося відпочивати, і він високо стрибав та наспівував собі пісеньку. Раптом, озирнувшись, він зустрів коника-стрибунця.
— Ти хто такий? — запитав його коник-стрибунець.
— Ха-ха-ха, я — зайчик!
—Ні, ти не зайчик! Зайчика я знаю, він лежить ось там на горбку.
— Ха-ха-ха, я — зайчик… Сонячний.
— Як це сонячний? — здивувався коник-стрибунець.— А можна до тебе доторкнутися?
— Спробуй! — відізвався сонячний зайчик і пострибав по траві далі.
И тут коник-стрибунець побачив щось овальне, червоненьке, м’якеньке, яке ні то стрибало, ні то летіло зовсім не зрозуміло як.
Він стрибнув до нього, хотів його обійняти та привітатися, щоб познайомитися з ним поближче, а в обіймах нікого не було.
— Ти де? — запитав коник-стрибунець.
— Я — тут. — відгукнувся сонячний зайчик.
— Я тут… Я тут… я… — лунало все далі і далі.
Крок за кроком сонячний зайчик опинився на горбку, де відпочивав справжній зайчик, який дрімав собі в травичці. Сонячний зайчик стрибнув біля нього декілька разів, привітався, засяяв сонячним променем. Від несподіванки справжній зайчик сполохався та й утік.
В долині протікала річечка з прозорою водичкою. Обабіч виблискували різноманітні камінці. Веселка опустила свій рукав у річку, щоб напитись води, а другим рукавом трималася міцно за небо.
Наш сонячний зайчик стрибнув до веселки у річку.
— Ой! Його більше не має. Де ж він?
— Та ось він помчав по зелених кущах. Там в кущах пташка звила собі гніздечко, а в ньому пташенятка — малесечкі, самі. Поки мама пташка літала за їжею, сонячний зайчик обійняв гніздечко сонячним промінцем та зігрів своїм теплом пташенят. При цьому заспівав їм пісеньку, щоб вони росли здорові та веселі. Коли мати пташка повернулася до гніздечка, то сонячний зайчик вже пострибав далі.
Перестрибнувши через галявину, він опинився на узбіччі великого яру, де і вгледів лисячу нору, в якій жили маленькі лисенятка. Коли навкруги було спокійно, вони гралися між собою. Але, почувши навіть невеличкий шорох, ховалися в нірку. Сонячний Зайчик завжди рухається беззвучно. Тому, граючись, як малі лисинятка, він опинився поміж них. Вони зацікавилися і стали підстрибувати як він та ловити його своїми лапками. Всі дружно бавилися між собою. Ось здалеку показалася лисиця мати, яка в зубах несла своїм діткам здобич. Лисинятка побігли до неї. А сонячний зайчик пострибав далі.
Так він забавлявся усе літо. Настала барвиста осінь. Пізні квіти розцвіли, радуючи очі своїми кольорами. На них злетілися великі та малі метелики. Квіти на лугу цвіли бузково-фіолетовим кольором, десь-не-десь наближаючись до червоного відтінку. Метелики ніби продовжили колір квітів на своїх крилах. Їх було так багато, що ледь можна було розлічити, де квіти, а де літаючі квіти. Кружляючи над галявиною, метелики то складали крила, то розправляли їх і знову взлітали, щоб покружляти навкруги. Наш сонячний мандрівник змішався з метеликами. Він то плавно планував над квітами, то ховаючись, сидів на квіточці мов метелик.
Біля галявини попри дорогу розтягнулося павутиння, мов проводи на електричних стовпах. Сонячний зайчик стрибнув між павутинням, на якому тремтіли крапельки роси. Здавалося, ніби павутиння прикрашене перлами та діамантами. У цій красі сонячний зайчик побачив павучка, який перелякався його, тому він зробився маленьким, наче шарик.
— Ти мене злякався? — запитав він павучка. — Не бійся, я нікому не завдаю шкоди. Я лише підіймаю всім настрій та добавляю здоров’я. Бажаєш погратися разом?
Але павучок розпушив свої лапки та заховався в щілину.
Так швидко пролетіли літні дні и настала осінь. Подув холодний вітер. Небо затягнулося сірими хмарами. Почали моросіти дощі. Сонце зовсім сховалося і перестало гріти землю своїм промінням. Нашого сонячного зайчика вже не можна було побачити ніде.
— Він, мабуть, сховався високо за хмари,— думала маленька дівчинка Аля.
Одного разу вона прийшла до своєї подруги Зіни, яка жила в будинку навпроти. Мама Зіни сказала Алі, щоб вона зачекала свою подругу на дворі, поки та вийде до неї. Чекаючи Зіну, Аля побігла до ставка, який був поряд з домом. Літом в ставку розводили рибу, а зимою він просто замерзав.
Аля вийшла на лід. Навкруги лежав тільки білий сніг. Сніжинки виблискували на сонці, а морозець рипів під ногами. На небі виглянуло яскраве сонечко. Його проміння сягало землі. «Мій сонячний зайчик з’явився! — подумала Аля. — Нарешті ми зустрілися». Вони заворожено дивилися одне на одного. Сонячний зайчик та дівчинка обійнялися та закружляли у танці. Кругом іскрилися білі сніжинки, а дерева закуталися в біло-синій іній. Сонячне проміння сягнуло землі, і по ньому Аля і сонячний зайчик відірвались від землі та полетіли уверх до самих хмар і далі.
Було дуже легко пересуватись там далеко за хмарами. Вони танцювали, літали, знову кружляли у танці. Їм хотілося бути там як найдовше. Стрибаючи з одного промінця на другий, Аля не могла розпізнати, де була земля, де хмари, а де вона сама. Земля, така неосяжна, з неба здавалася маленькою. Вони літали з такою легкістю, і дзвін від їхнього сміху лунав навкруги.
Сонячний зайчик назавжди залишився в дитячих мріях дівчинки. Навіть коли вона виросла, то деколи знаходила його в потаємному куточку свого серця.
Травень 2018 р.
Межигір
Здрастуй, ріднеє село!
Здрастуй, Межигір мій любий!
Здрастуй, ріднеє обійстя!
Рідна моя хато!
Дякую, що дочекалася мене!
Ось промайнула вже зима,
Теплі дні наступлять знову,
Бо настала вже весна.
Приберемо сад вишневий,
Заметемо всі стежки —
Зелень піде навкруги.
Сад заквітне ніжним цвітом,
Хату обійме,
Ароматом все заллє,
Щастя серце обійме.
Ти полинеш в світ небесний,
Заспіваєш, як пташки,
Та відразу не впізнаєш,
Хто ж то є –
Вони, чи ти.
Соловейко заспіває
В тім вишневому саду.
Згадаєш вусатого діда,
який в любові виплекав тебе,
А ось дивись – і внуки,
Співають граючись, де бігала і ти.
Відчувають той спів весняний,
Який колись відчувала і ти.
Аля Бузок, 2020 р.
Мурашики
Частина 1
На обочині польової дороги мурахи збудували хату-мурашник, високу та круглу. Всередині неї кишіло мурахами і рухалась земля. Кожна муряшка старанно виконувала свою роботу. Сім”я дружно працювала, і здавалося, що щасливіших не було нікого на землі.
Якось мурашик по імені Ох зібрався зі своїм братом Ух та сестричкою Ах помандрувати десь далі від мурашника, подивитися на навколишній світ, може когось зустріти по дорозі, познайомитися та знайти собі друзів. Так і вийшло. По дорозі вони зустріли метелика, крила якого були різнобарвного кольору. Він так гарно літав, що всім мурашикам захотілося теж політати.
– Як тебе звати? – крикнула мурашичка Ах.
– Кого? Мене?! – відізвався метелик.
– Так! Так! – підтвердила мурашечка Ах.
– Я метелик, звуть мене Сяй!
– Ой, як ти гарно літаєш! Мені теж так хочеться! – сказала мурашечка Ах.
– Тоді спробуй зі мною. Ось так! – сказав метелик і злетів, кружляючи навколо мурашиків, наспівуючи пісеньку. – Крила піднімають мене – і я літаю. Сонце сяє в небі. Вітер колихає хмарками. Блакить неба зливається з зеленою Землею, з якої всюди лунає аромат розкішних квітів. Навкруги неосяжна краса, яка манить тебе та підносить високо в небо. Летить, колише, підкидає вище і вище, а ти невагомий у цій красі немов пір’їнка. Поступово приземляєшся, де тебе вітають пахучі квіти, трави, які ніжно шепочуть “Дивись! Дивись! Запам’ятай цю мить, бо нічого не повторюється!”
Мурашики дивилися на метелика, на те, як він кружляє в небі та слухали його пісеньку.
– Шкода, що ми не… – і Ох не договорив, бо над’їхала величезна машина та висипала гору сміття на їх хату-мурашник.
Мурашик Ох гірко заплакав, до нього притулилися братик Ух та сестричка Ах. Вони стояли подалі висипаного сміття та гірко плакали.
– Що нам тепер робити? – запитала сестричка Ах.
– Підемо туди за обрій,– сказав Ух.
– Ні! Не можна! Там ще на тому тижні закидали усе сміттям,– відповів брат Ох.
– Вчора мені сказав старейшина,– промовила сестричка Ах, щоб я пішла на схід та роздивилася, чи є там гарне місце, де можна побудувати мурашник. Ось я і пішла, по дорозі забралася на вершок он тієї осики, а там сиділо дві пташки і розмовляли між собою. Прийшлося мені посидіти та вислухати їхню розмову. А говорили вони ось про що: “ Піднімаючись в небо ми щасливі, але чим ближче спускаємося до землі, то всюди охоплює нас страх. Люди насмітили багато-багато, всю красу земну знищили”. До них підсіла зграйка інших пташок, і вони продовжили розмову. “Ми повернулися з вирію,– защебетали птахи. На других землях люди всюди скидають сміття, яке стоїть величезними валунами. Навіть трава роками на них не хоче рости, при цьому ще й смердить. Ми там колись гніздилися, а тепер прийшлося шукати друге місце”. Підтримала розмову і інша зграйка пташок: “Поверталися ми теж з вирію, летіли довго, втомилися, приземлилися на одному з ось таких сміттєзвалищ, щоб перепочити, їжі пошукати. Потім одні птахи захворіли, другі вже ніколи не змогли піднятися в блакитне небо. Наші сородичі, котрі вижили, полетіли далі. Ми ж були дуже хворі. Деякі з нас змогли бодай трішки рухатись, почали повзати, десь трішки йти, допомагаючи собі крилами. Так ми помаленьку втікали з того місця. Насилу дісталися до чистої води, де купалися та знаходили хорошу їжу. Багато наших залишилися там назавжди. Зараз летимо та шукаємо своїх, може доженемо та об’єднаємося. Хотіли гніздитися, та кругом таке сміття, що нагадує нам те страшне місце, з якого ми ледь вибрались”. Пролітала ще зграйка пташок, почувши пташину розмову, то й собі присіли на дерево перепочити, почути інших та й своє розповісти. Довго вони розказували одне одному про те, як стало погано жити птахам. Нарешті вирішили, що треба зі звірями поговорити та порадитись, бо вони теж страждають від вирубок лісів та викинутого сміття.
– І не тільки звірі, але й люди мають прийняти участь в розмові, бо вони, як і ми, теж страждають від цього,– обізвалася ворона.
– Хто? Люди? Так це ж вони й винні в тому, що сталося,– промовила сорока.
– Люди є різні,– знову вступила в розмову ворона,–Одні добрі, чуйні, інші – злі й погані, які творять те, від чого страждаємо ми та всі навкруги
нас.
Птиці звернулися на своїй пташиній мові до всіх, хто чуйний і може їх почути та допомогти вирішити проблему. Зібравшись разом, вони дружно защебетали на всі голоси:
– Всі живі навколо, прокиньтесь, гляньте, небо плаче… Падають сльози кольоровими дощами, щоб розчинити змити той бруд, який оточує нас. Треба повернути красу Землі. Маленькі потічки, струмочки, тихі та буйні річки милують та зцілюють все живе навкруги, а потоки брудної води несуться в ріки, а потім далі в моря та океани. Коли ми, птахи, злітаємо в небо помилуватися земною красою, то те сміття ховає її від нас і від вас.
Тут заспівала маленька пташечка, голос її був такий дзвінкий, що здавалося, що трава присіла, слухаючи її спів:
– Люди! Люди! Зупиніться! Озирніться! Не засмічуйте саме цінне та дороге всім нам. Це є наш дім – Земля. Ви народилися красивими, здоровими, щасливими, тож будьте такими завжди. Те сміття, яке ви викидаєте, забирає у вас здоров’я, красу, приносить одні страждання всім навкруги. Ви викинули сміття вчора, а завтра воно звалиться вам на голови, приносячи горе. Потім ви плачете, не розуміючи, що самі винні. Все кругом грибком та мороком покрилося від сміття. Здається, сонце все осушить, вітерець розвіє, та де там… Навіщо вам допомагати? Ви шкодите собі самі, то й самі наведіть лад у себе дома. Нахиліться, підійміть те, що накидали вчора і не забруднюйте більше.
– Ви бігаєте наввипередки,– закричала інша птаха,– за багатством, не розуміючи, що саме дорожче те, що ви губите.
І тут всі птахи хором заспівали, хто як умів, на всі голоси від маленьких до великих “Пів-пів, дзів-дзів, зібр-зібр, ів-тів, ів-тів, пів-тах-тах, ку-ку-ку-ку, чів-чірів, тьох-тьох…”
– Мені здалося,– сказала мурашечка Ах,– цю мить Земля затремтіла… і небо, в якому з’являлися по черзі одинока блискавка з грохотом грому, здригалося, а дерева навкруги почали танцювати.
– Люди! Люди! – знову защебетала одинока пташка. – Побійтесь Бога! Не губіть природу! Прокиньтесь! Наведіть чистоту усюди. В помислах, в душі, в своїх вчинках. На суші, небі і морях. Сонце знову засяє як колись. Вітер осушить, розвіє. Живий вогонь життя зпалить погані вчинки та думки. Позникають хвороби, прийде кінець війнам та невзгодам. Повітря стане чистим, прозорою вода, здорова стане наша Земля, яка заквітне на весь всесвіт. Народяться діти в земному Раю, де всі житимуть щасливо як Бог приказав. Живіть, радійте, та не гнівіть його.
– Защебетали інші птахи про те, як всім жителям планети Земля з’єднатися та порішити, як ми будемо рятувати нашу планету.
– Мурашики Ох і Ух вислухали сестричку Ах, потім всі дружно підняли лапки вгору і стали молитися Богу, просити Всевишнього, щоб допоміг їм вирішити їх проблему. Земля мовчала, небо мовчало – і раптом спалахнула яскрава блискавка. Мурашиків було почуто! На Землю прийдуть ті, які допоможуть вирішити глобальні проблеми.
Мурашики Ох, Ах і Ух пішли шукати нове місце, де можна було б побудувати мурашник. До вечора вони облюбували місце між маленьким дубочком та кріслатим кущем, де і побудують новий мурашник.
Частина 2
Ніч накрила Землю своїм темним покривалом. Тиша ласкаво дзвеніла, передаючи ніжний спокій. На узбіччі лісу ріс величезний кріслатий дуб. Старожили не пам’ятали, скільки йому років. Поряд виріс маленький стрункий дубочок. Ніжно-зелений, він нещодавно проріс із жолудя, який впав з кріслатого старого дуба. Від маленького подиху вітру листя шуміло на старому дубі. Листочки маленького дубочка від вітру палахкотіли, як дзвіночки. Разом вони утворювали мелодії. Їм у цьому допомагав вітер. Поряд співав увесь ліс, якби ж то просто співав. Як добре прислухатись, то було чути спів та гру на різних інструментах. Навкруги лунає чарівна музика лісу, яка ніжно пливе по небу, як хмаринки, та ховається все далі від Землі. Там далеко в небі вона з’єднується з другою мелодією, яка вийшла з стрімкої річки і поплила по небу. З кожного міста, великого, маленького, з сіл та хуторів лунала своя музика, яка народжувалася з гомону та різноманітного шуму. Буйний океан, в якому містилися моря, та впадали шумні ріки, добавляв в ефір свою симфонію грайливих хвиль. Весь цей шум вітер ніс все далі і далі, по дорозі збиралось ще і ще, та летіло в небеса.
На світанку пташки співали свої гімни, які ласкали Землю. Так вони зустрічали сонце і славили Творця за всю земну красу. Сонце вставало із-за горизонту. Всі навкруги зустрічали новий день. Так по волі являвся новий гомін, який все летів і летів вище в небеса. Все кругом рухалось. А там далеко в небесах рухалась наша Земля, але не сама. Там рухаються різні планети, кожна з них має свою траєкторію руху. Там в небесах ніжна зелена красуня наша Земля рухається зі своєю швидкістю навколо своєї осі, та ще й навколо Сонця. Всі планети, які оточують Землю, спілкуються між собою на свій манер, будучи сім’єю у всесвіті. Рухаються вони завжди чітко, як годинник, при цьому то наближаючись, то віддаляючись одна від одної, а в певний період часу вибудовуються в пряму лінію.
Коли звук з Землі доходить до всесвіту, всі планети сприймають його, і тоді вони дізнаються, що відбувається на Землі.. Так вони почули спільну молитву мурашиків. Тому на допомогу всім земним жителям мають прийти ті, які народяться на Землі та вирішать всі глобальні проблеми і збережуть таким чином нашу Землю.
Частина 3
До кріслатого старого дуба приходять люди порадіти красі лісу та подихати свіжим повітрям, набратися позитивної енергії. Приходять молодята попросити сімейного щастя. Сьогодні в день до дуба прибігли діти, щоб погратися біля нього. Хлопчик Богдан та дівчинка Оксана двійнята, які ще ніколи не розлучалися і не сварилися між собою. Діти принесли з собою рожевого м’ячика, з яким гралися під дубом. Вони кидали м’яча одне одному, голосно сміялися, раділи, коли м’яч літав високо в небо. Ось м’ячик злетів на цей раз вище, чим раніше, а коли падав, зачепився за гостру гілочку і проколовся. Він впав на землю і більше не зміг стрибати як раніше. Діти підняли м’яча, а той почав робитися м’яким прямо в їх руках. Глянувши одне на одного, діти розгубилися. Дівчинка хотіла було заплакати, а хлопчик сказав:
– Не журись, батько завтра купить нам другого м’яча,– а цього жбурнув якомога далі. Діти взялися за руки та побігли додому.
М’ячик впав між маленьким дубком та великим кущем, поблизу, де мурашики Ох, Ах і Ух почали будувати мурашник. Цілісінький день м’ячик пролежав, зменьшуючись. Вночі звіявся вітер, суха гілляка відірвалася від сусіднього дерева та й упала прямісенько на м’яча, зробивши вм’ятину у ньому. Під ранок пролився рясний дощ. Вранці зійшло сонце, все засяяло красою. На квіти сусіднього куща стали збиратися різнобарвні метелики, серед них був наш вже знайомий метелик Сяй. Метелики літали, граючись і кружляючи над кущем.
Прилетіла зграйка пташок, всілася на розквітлий кущ. Злітаючи, пташка зачепила своїм крилом метелика Сяя. З його крильців посипався різнокольоровий пилок і попав прямісенько у вмятину м’ячика, в якому була дощова вода. Метеликова пудра з крильців, яка була голубовато-жовтого кольору, застелила дзеркало води. Настав вечір, на небі засяяли зорі, які заглянули в м’ячик та принесли новий заряд енергії. Місяць зійшов кроваво-червоний, бо в цю ніч відбулося його затемнення. Своїм променем він торкнувся дзеркала води у м’ячику, куди і проник його заряд енергії. Під ранок крапельки роси добавили своєї пікантності у вм’ятину м’ячика. Так в прозорій рідині з’явився рожевий згусток, всередині якого плавали метеликові, голубовато-жовтого кольору, крильця. Творець небесний оживив творіння в м’ячику,– так зародилося нове життя.
Паралельно в цей самий час, зародилося ще два життя. В місті Київ на самому березі річки Дніпро біля лодки закотилася пластикова зелена зім’ята пляшка. Тієї ж ночі після дощу вм’ятину пляшки хвиля з Дніпра поповнила зеленими водорослями. Вода в пляшці швидко позеленіла. Тієї ж ночі до зігнутої пляшки з водорослями заглянули ті самі зорі та кроваво-червоний місяць, куди і помістили свої заряди енергії. Під ранок добавилися крапельки роси, а Творець небесний оживив друге творіння в пляшці, яке було точнінечке, як і в рожевому м’ячику, тільки відрізнялося зеленим кольором, в якому плавали різного відтінку зелені водорості.
Третє життя зародилося в ту ж ніч не на землі і не в воді, а в небі. Грозова хмара спустилася низенько над землею, пролився дощ, в самій хмарі залишилися краплі води, які з’єдналися з туманом. Зійшло сонце, голубизна неба через призму крапель забарвила хмару в блакитний колір. Все відбувалося так само. Вітер швидко ніс по небу хмару, в середині якої колихалася синьо-голуба кулька з різними відтінками неба та крилатих хмар. Творець небесний оживив третє створіння – голубу кульку, яка тепер продовжувала рухатись разом з пухнастою хмарою.
Знову настала ніч. В різних місцях, де народилися наші кульки, відбулося диво. Під кущем з оранжевого м’ячика та з-під лодки з зеленої пляшки високо під небесами з густої, пухнастої хмари стали лунати дивні звуки. Коли добре прислухатись, то можна почути плач немовлят. Плач не втихав… Це плакали наші новонароджені кульки.
До старого дуба прийшла мати-свинка, зі своїми маленькими смугастими поросятами поласувати жолудями. Ласуючи смачними жолудями, мати-свинка почула плач немовляти. Вона похрюкала щось своїм свинкам – і ті мерщій побігли до великого куща, звідки лунав плач. Маленькі свинки стали вихрюкувати свою колискову. Так маленькі свинки забавляли новонародженого, поки їхня мати-свинка ласувала жолудями. Приповзла змійка, стала насвистувати свою колискову. Потім прилетів пугач, сів на дуба та заспівав своє пугу-пугу-пугу. Всі птиці та звірі по черзі стали забавляти новонародженого. В м’ячику швидко росла кулька, яка була зверху рожева, а всередині прозора. Крізь неї було видно, як літають різнобарвні метелики. Рожева кулька запам’ятала все, що відбувалося навкруг неї. І всі звуки, які вона почула, стала відтворювати своїм голосом. Згодом вона піднялася з м”ячика та стала літати навкруги старого дуба по всій галявині. За цим всім спостерігали наші знайомі мурашики Ох, Ах і Ух. Кулька помітила це і підлетіла до них. Вмить в неї з’явилися гарний ротик та очі. Привітавшись з ними, вона сказала:
– Ви кликали на допомогу? Ось я і прийшла!
Мурашики все зрозуміли, низенько вклонилися їй та подякували.
Кулька пообіцяла завжди їх провідувати. Сама полетіла немов пір’їнка, а ще вона могла проходити через любі перепони. Коли вона розмовляла, то до кожного співрозмовника міняла свій колір. Очі її здавалися найкращими для кожного співрозмовника, а ротик ставав дзьобиком чи п’ятачком в залежності від того, на що був схожий рот співрозмовника. Вона облетіла всіх, хто співав їй колискових пісень, подякувала, поспілкувалася, розпитала їх, які в них є потреби. Ті, в свою чергу, пообіцяли, що вона ніколи більше не буде плакати, як тоді маленька від самотності, бо в неї є вони – лісні жителі. Кулька щиро всім подякувала, пообіцяла завжди їх навідувати.
Цієї ночі при повній красі місяця до нашої кульки прилинули загадкові мелодії. Згодом вона почула, як їй шепочуть на вухо: “Тебе звати Линь! Запам”ятай, ти Линь! Линь! Линь! Ти народилася тут, бо потрібна всім жителям Землі. Ти в потрібний час маєш допомагати їм. Скоро до тебе приєднаються ще двоє таких, як ти. Ваша місія – відродити планету Земля. В майбутньому познайомитися зі своїми родичами, які живуть в стратосфері на других планетах, побувати в них в гостях та допомогти їм в їх потребах.
Біля річки Дніпро маленьку зелену кульку пестили та забавляли жабки-квакухи. Піднявся вітер, хвилі затопили зелену пляшку – і рибки та другі живі істоти, які мешкали в Дніпрі, по черзі забавляли маленьку зелену кульку. Спілкуючись з ними, зелена кулька пізнала підводний світ, знайшла багато друзів. В ту ж загадкову ніч до зеленої кульки зі журчанням води долинула ніжна мелодія, яка нашепотіла на вухо: “Тебе звати Жи! Жи! Жи! Ти є посланцем всесвіту, тому народилася тут, бо потрібна всім жителям Землі, її водним просторам. Ти маєш допомагати всім нужденним. Невдовзі до тебе приєднаються ще двоє таких як ти. Запам”ятай, ви станете найсильнішими, коли з’єднаєтесь всі разом. Тоді відбудеться велике чудо. Потім вас чекають в гості в стратосфері. Ви маєте допомогти там теж вирішити їх проблеми.
В небесах у великій хмарі, мов у колисці, колихалася третя маленька синьо-фіолетова, іноді голуба з рожевим відтінком кулька, яка росла по часах та швидко змінювала свій колір. Повз хмару пролітали, курликаючи, журавлі. Голуба кулька всіх їх сканувала та вивчила їх мову. Так по черзі віна познайомилася з жаворонком та іншими птицями, які пролітали високо в небі. Побачила птахів, які колись постраждали від сміття та впізнала їх, вивчила їх проблему. Пролітали, набираючи висоту, літаки. Всіх людей, які летіли, вона теж відсканувала, побачила їх обличчя, вивчила їх мови. Та сама мелодія долетіла й до голубої кульки, шепочучи ніжно їй на вухо: “Тебе звати Ття! Ття! Ття! Назабаром ти об’єднаєшся ще з двома кульками: рожевою та зеленою. На вас вже давно чекає наша сестра Земля. Їй треба допомогти, знищити весь бруд, який накопився віками. Земні жителі мають стати здоровими та щасливими, тоді наша сестричка Земля розквітне. Ви кульки Линь, Жи і Ття маєте допомогти їм у цьому. А потім всіх вас ми чекаємо до себе в гості,– нам теж потрібна ваша
допомога”.
Частина 4
На галявину під дуб знову прийшли хлопчик Богдан та дівчинка Оксана. Вони принесли нового м’ячика, точнісечко такого, з яким гралися тут на галявині раніше, почали з ним гратися, підкидаючи його високо, високо як могли, а потім ловили. Побачивши дітей, Линь підлетів до них, та став повторювати всі траєкторії руху їхнього м’ячика. Діти розгубилися, побачивши два м’ячі, і не знали, котрого ловити.
– Звідки взявся другий м’яч? – крикнув Богдан. – Сам впіймав свого м’яча, та притиснув до грудей.
Кулька Линь зупинилася навпроти м’яча, якого тримав хлопчик. Дівчинка Оксана підбігла до кульки Линя, протягнула ручки, хотіла його взяти, але істота почала рухатись. Оксана пильно вдивлялась в кульку Линя, відповіла їй ласкавою усмішкою, а сама повільно рухалася від Богдана до Оксани, а потім назад.
– Стій!– закричала дівчинка.
– Навіщо? Мені подобається рухатись,– і стрибнула високо в небо.
– Ой! Ти ж зачепишся за гілляки дерева, не треба стрибати так високо. Линь мов навмисно стрибав з гілки на гілку кріслатого дуба. Потім піднявся вище самого дуба та стрибнув в середину рясних гілляк і зник. Дівчинка розгубилася, стала кричати,– Кульки не має! Вона загубилася!
– Я тут! Я тут! – відізвалася кулька. Линь, перестрибуючи з гілки на гілку, винирнув з другого боку кріслатого дерева. Богдан мовчки спостерігав за Оксаною та Линем. Він не міг второпати, що це коїться. Кулька Линь спустилася з дерева до хлопчика та затрималася біля його обличчя, при цьому ласкаво посміхаючись,– Що, не віриш в те, що бачиш?
– Так! – відповів Богдан.
– Кидай свого м’яча до мене,– сказала кулька Линь. Богдан кинув свого м’яча прямо на Линя, а в неї з’явилися рученята, якими вона підхопила м’яча, та стрімко понеслася до Оксани, яка простягла свої рученята, та не знала, якого м’яча їй ловити.
– Лови! – вона кинула м’яча, а потім мелодично промовила,– Кидай своєму брату!
Дівчинка так і зробила. Вони втрьох довго гралися. Прийшов час іти дітям до дому.
– Як тебе звати? – запитала Оксана.– Сьогодні нам пора додому, а завтра хотіли б знову зустрітися та погратися з тобою.
– Мене звати Линь! Завтра я полину туди, де на мене давно чекають. Ви ж не журіться, я прийду до вас у ваші сни – і ми знову пограємось. Якщо у вас щось трапиться, я допоможу вам в любій ситуації. Запам’ятайте, коли вам потрібна буде допомога, покличте мене “Линь прилинь!” Я знайду вас, де б ви не були, прийду і допоможу. До побачення! Буду потрібен – кличте! – і кулька злетіла високо в небо.
Діти ще довго спостерігали за нею, а вона їм у відповідь періодично сяяла кольоровими вогниками, аж поки діти не загубили її в небі. Ввечері діти полягали спати, а у ві сні Линь прийшов до кожного з них. Вони гралися разом, як там у лісі на галявині. Потім Линь сказав: “Ростіть здорові та щасливі. Я буду спостерігати за вами. Ми часто будемо зустрічатися у ваших снах. Якщо знадоблюся, обов’язково прилину до вас наяву”.
Настав чудовий ранок. Діти прокинулися одноразово, поснідали та побігли до школи. Дочекалися закінчення уроків, мерщій прибігли додому, взяли м’яча та побігли до лісу на ту галявину, щоб зустрітися з Линем. Вони довго гралися, кликали Линя в надії, що він знову прийде з ними гратися, але його не було. Сьогодні вони з Линем не зустрілися.
Додому вони прийшли пізно ввечері, а вночі Линь знову прийшов до них одноразово у снах.
– Ви мене шукали? – спитав він у дітей. – Я не зміг прийти, бо був далеко від вас та мав багато справ. Линь, Богдан та Оксана програлися до самого світанку уві сні. А потім Линь зашепотів дітям на вухо: “Мені час летіти. Якщо буду потрібен, тричі гукніть “Линь прилинь!” – і я прилечу”.
Минав час – і діти підростали. Линь частенько приходив до них уві снах, знаючи про всі їхні пригоди.
Батько по обставинах сім’ї поїхав далеко на заробітки. Проживали вони втрьох з мамою. Та раптом мама тяжко захворіла. Це трапилось раптово, та ще й пізно ввечері. Діти не знали, що їм робити. Чим допомогти своїй рідненькій мамі? Мати лежала в ліжку та важко дихала, на їх зов не реагувала. Діти зрозуміли , що мати їх не чує.
Оксана згадала, що Линь обіцяв допомогти. Вона миттєво вийшла у двір, в Богдан вибіг за нею. Діти взялися за руки і тричі гукнули: “Линь прилинь! Линь прилинь! Линь прилинь!” Не встигли діти зайти в дім, як на порозі з’явилася кулька Линь. Оксана з Богданом по черзі розповідали, що трапилося з мамою. Все було гаразд, вона була здорова, – і раптом їй стало погано. Линь обійняв дітей та сказав:
– Не журіться, підемо до мами!
Всі зайшли до кімнати, де на ліжку лежала мама. Линь тихенько прилинув до матері, засяяв яскраво і покотився навколо неї. Жінка застогнала.
Потім Линь змінився в кольорі – і знову засяяв яскраво. При цьому задзвенів мов дзвіночок, тихесенько притулився до матері, покотився навколо неї, потім притулилася до одного і до другого вуха. Мати відкрила очі. Здивовано подивилася на дітей, ніжно посміхнулася та запитала:
– Любі, ви чогось хотіли? Діти дивилися на матір, а з очей котилися сльози. Мати затривожилася, скоренько піднялася з ліжка, а Линь все трималася її голови. – Так ви мені розкажете, чого ви плачете? – спитала мама.
– Мамо! Заговорили хором діти. – Ми хотіли познайомити тебе з нашим другом Линем.
– А де ж він? – запитала мама.
– Я тут! – відізвався Линь.
Мати обернулася та нікого не побачила, бо Линь ще міцно тримався її голови.
– Що це? – запитала мама.
Тоді діти стали їй розповідати, як вона занедужала і що вони перелякалися, та стали звати свого друга на допомогу.
– Ось наш друг Линь прибув, щоб допомогти тобі, мамо.
– Та де ж він той Линь? Я хочу його бачити.
– Я тут,– відізвався Линь. Ще пару хвилин – і я вам з’явлюся спереду.
– Що це? – спитала мама.
– Мамо, Линь тебе лікує,– сказала Оксана.– Зараз він у тебе на голові.
Мати підняла руки до голови, та доторкнулася до Линя. Линь знову поміняв забарвлення, став ласкаво посміхатися, а потім ніжно заспівав пісеньку. Мати все ще торкалася руками Линя і теж посміхнулася, бо та пісенька була знайома її з дитинства.
– Цю пісню співала колись мені моя мама, тобто ваша бабуся співала цю пісеньку мені в дитинстві,– згадала мама.
– Ось і добре,– сказав Линь, прилинувши спереді мами. Ніжно посміхаючись, при цьому обіймаючи матір, він міняв свій колір, який став таким, якого знали діти.
Всі разом раділи, сміялися від щастя. Мати запитала:
– Чим можна віддячити тобі, Лине?
– Ви вже віддячили,– відповіла кулька.
– Тобто? – спитала мама.
– Я заряжаюся таким чином,– відповів Линь.– Допомогаючи хворим, я сам одержую заряд енергії. Живіть щасливо, багато, бувайте здорові. Як ще буду потрібен, кличте.– і він закліпала великими красивими очима, щиро посміхнулася та полинула у відкриті двері.
Діти розповіли матері, як вони вперше познайомилися з Линем. Він приходить до них у снах гратися до сих пір.
Мати знала про свою хворобу, думала що дочекається чоловіка до дому, а потім піде до лікарні. Але сталося те, що сталося.
Вночі до дітей уві сні приходив Линь. До ранку всі разом спілкувалися, були щасливими, раділи, що хвороба відступила та щиро дякували Линю за одужання.
На другий день вранці мати пішла до свого лікуючого лікаря. Після обстежень виявилося, що вона поборола свій недуг і стала зовсім здоровою. Щаслива сім’я часто згадувала Линя, а та не барилася і часто приходила до них уві сні, давала потрібні поради та весело проводила з ними час.
Линь линув до всіх, хто потребував допомоги. Якось він плив в повітрі над містом та й побачив стареньку бабцю, яка сиділа на лавці та гірко плакала. Линь спустився до неї, щоб допомогти. Притулившись до її голови, він дізнався, що поряд з лавкою, на котрій сиділа старенька, на землі валяється її син у нетверезому стані. Він був такий дуже часто через алкоголь, який вживав несповна розуму. Він часто ображав свою матір, забирав у неї пенсію на алкоголь. Він вигнав свою дружину з дітьми з дому. Сьогодні старенька гірко плакала, бо не знала, чим завадити горю.
Линь притулився до голови старенької, вона заспокоїлася та заснула. Сам же стрибнув до бідолашного п’яниці, якого почав приводити до тями, довго з ним возився, часто міняв часто свій колір, припадаючи до чоловіка, зцілив його побите обличчя, оздоровив та омолодив тіло. Нарешті чоловік прокинувся наче від сну. Посидів, роздивився кругом, де і побачив свою стареньку матір, взяв її на руки і поніс додому. Мати прокинулася в нього на руках, не вірячи в те, що сталося. Линь притулився до старенької ніжно, ніжно,– вона від щастя заплакала, а він встиг омолодити її тіло, добавити здоров’я. Син з мамою поралися в домі, приводячи житло в порядок, а Линь полинув та відшукав дружину з дітьми, яких обласкав та оздоровив.
Тут чоловік, батько дітей, з’явився на порозі, вибачався, просив повернутися. Дітям подарував подарунки, щиро їх обіймав та дарував їм свою батьківську любов. Вони помирилися – всі разом поїхали до дому.
Так Линь подорожує по Землі, допомагаючи всім по дорозі. Подорожує з великою швидкістю. Сьогодні Київ, завтра Чернівці, Харьків, Нью-йорк, Дели, Пекін, Париж, потім знов Америка і по новому кругу. Зупиняється в точках, де він найпотрібніший по всіх лікарнях міст та сіл. Так він з однієї країни мандрував в іншу. Піклуючись про всіх, обгортав всю Землю. Якщо його кликали друзі, він миттєво мчав до них. Друзів в нього було багато, а з кожним днем ставало все більше.
Линь літав по кругу, огортаючи Землю, своїм теплом та коханням, допомагаючи всім нужденним на своєму шляху. Якось він завітав у велике місто, де по трасі швидко мчали різні машини, загазовуючи атмосферу міста. Важко було дихати, не було свіжого повітря. Чому? Він почав кружляти містом, потім навколо нього. Побачив труби, які височіли в небосводі. З однієї труби клубками виходив білий дим, який змішався з хмарами, що бува не зрозумієш, де хмара, а де дим. В другому кінці міста з труби виходив чорний дим, який мов туман замотався за височенні будівлі. Навкруги дерева стояли похмурі, мов сироти, і мовчазними поглядами гляділи самі на себе. Листя на них було немов масне та липке і висіло як нерідне. Через місто текла річка, всередині неї щось бурлило, на поверхню ж виходила біла піна. Линь все літав та спостерігав, що тут коїться,– і сам закашлявся вперше в житті. Йому терміново був потрібен заряд енергії.
Линь обережно опустився на дитячий майданчик, на якому гралися діти. Вони сміялися, граючись, і нічого не помічали, що коїться навкруг. Линь літав поміж них, де і побачив, що всі діти на майданчику були кволі. На лавочці сиділо дві дівчинки, котрі розмовляли між собою та гралися кожна своєю лялькою. Линь тихенько підкотився до лавочки та зупинився біля дітей. Дівчата його помітили. Одна з них стрибнула з лавки, підхопила Линя, притиснула до грудей, озирнулася та закричала:
– Чий м’ячик? Можна з ним погратися? – Відповіді не було, і дівчинці здалося, що їй дозволили погратися м’ячиком. Її подруга теж підбігла до м’ячика. Дівчата гралися рожевим м’ячиком, а він тулився до дітей, сідав їм на голови, а вони в свою чергу сідали на нього. Він підстрибував,– і вони пищали, раділи від задоволення. Так Линь оздоровляв дітей. За грою дітей спостерігали їх мами, які раділи за них, бо раніше дівчата мало рухались через хворобу. Награвшись досхочу, дівчатка приморилися та присіли на лавку і продовжили гру з ляльками. Линь покотився далі до других дітей.
Так по черзі Линь оздоровляв всіх дітей, які були на площадці. Вночі відвідував лікарні – і всіх важко хворих повертав до життя. Деколи він робився прозорим та змішувався з натовпом людей, які теж потребували допомоги. Часто літав над містом, очищаючи повітря від їдкого диму. Пірнав у води місцевої річки, яку оздоровлював. Брудна вода дедалі ставала чистішою, а її мешканці активно робилися здоровішими. Линь мандрував по Землі – і не існувало такого куточка, куди б він не завітав.
Частина 5
Шарик Жи пірнув у води Дніпра, де і побачив, в якому становищі опинилася річка. Винирнувши з води, насамперед Жи привітався з річкою, заспокоїв її:
– Не плач, не стогни від болю. Я бачу твою біду, тому щиро допоможу тобі.
Жи пірнув у води Дніпра, утворював хвилі, чистив води від бруду. Колись в старі часи вода в річці була чистою, прозорою, старожили, які засиляли її береги, пили воду з Дніпра без очистки та різних фільтрів.
Пірнаючи у води річки Жи грався з рибками та всіма її мешканцями, оздоровлюючи та омоложуючи їх. Колись у Дніпрі водилися інші риби, які зникли через бруд та браконьєрів. Жи старанно розчиняв той бруд, який накопився віками і той, який потратив у річку за останні п’ятдесят років. Він також розчинив сміття вздовж її берегів. Тепер в любому місці можна підійти до річки та помилуватися нею. Жи утворював в річці величезні хвилі. Розуміючи, що її важко, Жи запропунував:
– Давай будемо разом музиціровати. Ти допоможеш мені боротися з брудом, а я тобі стати настоящою красунею Землі. Прилинув Вітер, почув їх розмову, той собі захотів допомогти річці. Жи пірнав у води Дніпра, разом утворювали хвилю, шум якої перетворювався в мелодію. Здавалося, що береги тремтіли від її звуку. Вітер підхоплював ту мелодію та ніс її в небеса. Періодично мелодія міняла свій тембр звучання. Здавалося, що береги тремтіли від її звуку. Дерева, які росли неподалік, раділи за річку. Вітер допомагав їм буйніше шуміти листям, та приєднатися до загальної справи. Жи прийшлося справно попрацювати, щоб очистити Дніпро. Трава позеленішала, листва дерев стало буйнішим, річка шуміла, задзвеніла, співаючи свою ніжну симфонію. Жи винирнув з річки та плив поряд з нею. Широкий Дніпро щиро дякував Жи за оздоровлення та очищення своїх вод. Жи пообіцяв, що обов”язково завітає на послідуюче оздоровлення Дніпра.
Зарядившись енергією від Дніпра, Жи полетів по кругу до слідуючих річок, озер, ставків, потічків, які з нетерпінням чекали на нього. По дорозі огортав Землю своїм теплом, коханням, допомагаючи всім нужденним на своєму шляху. Річку Дністер теж омолодив. Зібрав та розчинив все сміття, вздовж берегів, яке накидали люди, котрі мешкають біля нього. Води самої річки стали прозорими, а її мешканці здоровими. Скали, які огортають річку, ніжно дякували, віддаючи тепло, яке накопили, а сам Дністер заревів своїми водами, утворивши гімн подяки. Вітер його підхопив та поніс високо в небеса.
Нарешті Жи дібрався до морів та океанів, де йому немало прийшлося попрацювати для збереження людству запасів води. Океан потускнів від бруду. Захворів. Він потребував допомоги. Жи працював на славу. Він розчиняв пластикові пляшки, целофанові мішечки ті інші різні вироби з пластику, одним словом весь бруд, який з річок потрапив до морів та світового океану. Крім того, йому прийшлося допомагати всім мешканцям морів та океанів, які опинилися в забрудненому середовищі.
Одного разу Жи побачив маленького китика, який щойно народився, та був вже хворий. Його мама не відходила від свого народженного синочка. вона відчувала, що з ним не все гаразд. Жи збільшився від китика у двічі, немов простирадлом сповив його, потім вони поміж себе мурликали якусь пісеньку. Коли китику полегшало, вони почали гратися, а Жи все ласкаво обіймав свого нового друга. Таким чином він лікував його. Китик почав плавати жвавіше, а потім притулився до своєї матусі, щоб попити її молока. Мати була щиро вдячна Жи. А він, в свою чергу, виріс ще більший, обійняв матір та дитя китів. Став оздоровлювати їх обох. В матері-кита шлунок був забитий пластиком, якого він не міг перетравити. Шарик Жи допоміг не тільки мамі-киту, але й усім китам. По черзі Жи оздоровлював китів, які призупинили свій хід. В знак подяки кити обійшли тричі зеленого шарика Жи, заспівали дружно свою пісню, викинули в повітря кожен свій фонтан над океаном та помандрували далі кожен своїм шляхом. Жи на своєму шляху оздоровлював всю фауну океану.
Дійшов він і до берегів Африки, вийшов на суходол і, як завжди, допомагав всім, кого зустрічав. Довго працював у пустелі Сахара, де піщані жителі теж потребували його допомоги. Потім опинився серед звірів. Аж далі, рухається стадо слонів, та маленький слоник лежить не встає. Мати піднімає його своїм хоботом, ставить на ноги, але йти він не може, знову лягаєь. вони відстають від стада. Тут наш Жи знову стає в пригоді. Він стає майже прозорим, своїм ніжно зеленим кольором, мов покривалом обвиває маленького слоника і своїми дотиками лікує його. Скоро слоненя піднялося на ноги. Жи як завжди починає гратися, так граючись він огортає матір слониху, при цьому лікуючи її. Вона це розуміє, за що дуже вдячна шарику Жи. Так вони дігнали стадо слонів. Жи кружляв над ними, по черзі тулився до всіх. Стадо зупинилося поласувати пишними гиллями з дерев та солодкою травою, яку для них створив зелений шарик Жи. Слон вожак низенько вклонився до землі, припавши на коліна. Жи ніжно обняв великого слона, та попрощався зі стадом.
По дорозі натрапив на хижаків, які теж потребували допомоги, а потім зустрівся з самими львами. Жи оздоровив всіх, погрався з малятами та помандрував далі. Він мчався по просторах Африки. Роботи було непочатий край. Бегемоти, жирафи, зебри, лані, косулі, антилопи… Від пекучого сонця все повисихало. Земля потребувала дощу.
Шарик Жи піднявся високо в небо, закліпав великими красивими очицями, відкрив свій гарний ротик та мелодійно заспівав: “Жи! Жи! Жи!” І раптом в небі з’явився яскраво-голубий шарик, який теж заспівав: “Ття! Ття ! Ття!” Жи зрозумів, що до нього прибула підмога. Зелений та голубий шарики наблизилися один до одного, посміхнулися протягли свої рученята і привіталися. Шарики почали танцювати свій танець, об’єднувалися в єдину велику кульку, потім ділилися на багато дрібних, зелених та синьо-голубих кульок, і мурликали пісеньку: “ Життя! Життя! Життя!”
На небі з’явилася чорна хмара, почало блискати та гриміти, пішов рясний дощ, від якого залежало життя всіх мешканців Африки.
Аля Бузок 2020 р.
